Головна » 2008 » Вересень » 1 » Спомини гімназиста про Сокаль і сокальську гімназію.-
Спомини гімназиста про Сокаль і сокальську гімназію.-
19:39
Сокаль — місто Галицької Землі, 86 км на північ від столиці — города князя Льва, на границі між Галицькою і Волинською Землями (за польської окупації т. зв. "сокальський кордон") — переходило протягом своєї історії різні займанщини, переживало славу і недолю українського народу, що боровся за свободу і життя, падав нераз знеможений і знову зривався, відроджений, як Фенікс, до нової боротьби.
Характер Сокальщини ніколи не змінявся; національна свідомість, любов до рідної землі і вільної, незалежної Батьківщини характеризували мешканців Сокальської Землі!
Сокаль розкинувся на узгір'ях над рікою Бугом, що широкою смугою своїх тихих вод опоясує місто від заходу; на тому боці — широкі зелені Оболоні, які восени — по дощах і зливах, і навесні — по весняних розтопах снігів і льодів, ця тиха й на вигляд спокійна ріка покривала грізними шумними хвилями повені. Тоді Буг - ріка виглядала, як море широке від міста аж до передмістя Забужжя по другому боці; а всередині, як острів, стояв облитий водами старинний кляштор ОО. Бернардинів.
Місто тонуло в зелені садів і дерев. Головна вулиця обсаджена каштанами, що буйно цвіли весною... Не було тут пишних будівель, крім високих куполів-бань церкви св. ап. Петра й Павла і будинків гімназії та чоловічої учительської семінарії; муровані кам'яниці в ринку і довкруги чергувалися з дерев'яними, дахівкою й соломою критими хатами міщан на передмістях.
Від півночі, сходу і півдня розлогі врожайні поля хвилювали море золотої пшениці, а на зелених межах червоніли маки... Тут восени шкільна молодь розпалювала ватри, пекла бараболю, а осінні дими снувались у простори. А ще дальше, на обрії темніли ліси...
Сокаль — тихе, спокійне місто. Не було тут хмародерів, великоміського блеску, багатства. Скільки великих, пишних міст-столиць бачив я у своїй мандрівці — скитальщині по світі, але тебе, моє родинне місто, не проміняв би я за жадне інше в світі!
Гімназійні розваги, як офіційні шкільні забави, читальню з різними грами й забавами, українські учні іґнорували. Там сходилися тільки поляки. Ми творили між собою гуртки, що сходились часто, як тільки час дозволяв, і проводили разом приємно вільні години. Тут входили не тільки гімназисти, але й семінаристки й семінаристи, з якими ми завжди були в добрих стосунках. Одним із таких гуртків була т. зв. "Наша пачка не журись" — дівчата і хлопці, — де і я належав. Як пригадую, були це: Галя Романовська, дириґентка хору жіночої семінарії, Марушка Ганіткевич, Славця Свидницька, Галя Томчук, Стася Шевчук, Юзько Караван, Ксаверко Уласевич, Дорко Небожук, Ізидор Вариниця, Роман Книш. Сходились ми звичайно в неділі пополудні в хаті панства Томчуків. За чаєм і солодким співали пісень, грали на ґітарі, вчились танцювати, грали фантову льотерію, де кожний мусів свій фант викупити, презентуючи від себе чи то пісню, чи деклямацію, чи веселий анекдот. Це було "ексклюзивне" товариство; інших ми до гуртка не приймали. Разом трималися ми аж до матури.
Години в школі проводили ми залежно від учителів: або на суворій і мозольній праці, або весело! Були вчителі, які вміли втримати учнів у карності й дисципліні навіть не погрозами чи криком, але самою своєю появою, як нпр. Г. Айзенберґ, що вчив географію. Він говорив притишеним голосом, ніколи не нервувався, але в клясі на його годинах була тиша "хоч маком сій"... Подібні були директор У. Пшиправа та Роман Ратусінський — обидва філологи (грека, латина). На їхніх лекціях ніхто не відважився голосніше дихнути. Всі вважали і вчились як могли найкраще.
Другий тип учителів це були такі, як Войцєх Словік і Юзеф Рец. Вони вчили добре, але любили часом трохи підхмелитися, а тоді починали оповідати жарти; тоді ми всі істерично реготались та чинили такий гамір, що в теплі дні, коли вікна були відчинені, наш крик було чути аж на другий кінець міста, до будинку повітового староства. А спробували б ви не сміятись із жартів "професора"! Один раз ми спробували та й більше не наважились! Було це на годині географії В. Словіка. Він вияснював нам наслідки здобуття турками Константинополя. На закінчення він сказав: "І Turcy zajeli Konstantynopol i Europazostala bez korzeni (Мав на думці перець і всі приправи, що їх привожено зі Сходу через Константинополь до Европи). Ха! Ха! Ха!"... Ми ще перед його годиною змовилися, що не будемо з його дурних жартів сміятися. І так тепер сталося. Він стоїть і сам регочеться, а ціла кляса мовчить... Через хвилину він усвідомив собі це, перестав сміятися, пішов за катедру, витягнув свій нотатник і по черзі почав викликати до таблиці учнів і всім записувати двійки, — аж поки дзвінок не задзвонив на перерву. З тієї лекції почавши, на всі його жарти кляса реагувала гомеричним сміхом і ревом!
На годинах Юзефа Реца (латина, грека), коли ми на його жарти реагували — реготались, кричали і, вже втомившися, переставали, тоді він вставав з крісла, кивав рукою і казав: "Banda wyjcow, jeaz raz!" Тоді вже зчинявся такий гамір, що деколи директор вбігав переляканий і питався, що сталося!
Та улюбленими годинами для всіх були лекції німецької мови К. Бутринського. Сам він дуже мудрий, повний знання учитель (по моїм виході з гімназії він здобув докторат філософії) і доброго серця чоловік, але не вмів тримати дисципліни в клясі. Різні пакості робили йому учні: навесні приносили до кляси хрущів, пускали їх і ловили, викликуючи замішання в клясі, щоб скорше минула лекція. Припинали кожний собі великі жовті квіти молочію до вилоги піджака, а на запитання, чому це роблять, відповідали, що це "кавалерський стан". Білили лавки крейдою, перед початком лекції ламали перо і засовували в каламар на катедрі, так що професор, записуючи в шкільному деннику свою "годину", відразу робив велику "кляксу"... тоді зараз усі учні бігли на рятунок з радирками й бібулами... Під катедру, підвищення і крісло підкладали вибухові корки, за що вся кляса діставала опісля карцер від директора.
Очевидно, учитель за кожним разом картав нас, говорив нам промови, але його думки, як вченого, далеко скоріше йшли вперед, ніж його слова, а це часто творило дуже комічні фрази! Ромцьо Голічек, що дуже швидко писав, немов стенограф, записував усе почуте на лекції, а на перерві відчитував — на велику втіху кляси.
Знали ми всі слабкі сторони його вдачі. Тому, коли мала бути німецька шкільна задача, перед годиною збирали по всіх клясах і кабінетах різні картини й мапи і вішали їх на стінах, так що не було майже жадного сантиметра вільного місця. Початок лекції; перших 10 хвилин усі сиділи спокійно, вдавали, що концентруються над темою задачі, щось там ніби писали, не говорили, не оглядалися... А суворий педагог ходив по клясі, як Цербер, і пильнував! Але скоро йому це надокучило. Глянув раз... другий на стіни, де було стільки цікавих картин і вдача науковця брала верх над вдачею вимогливого педагога; він підходив до стіни і з цікавістю оглядав картини — одну за одною. Тоді учні безпечно витягали заздалегідь приготовані матеріяли — книжки і відписували, відписували, відписували... Та проф. Бутринський був добрий і вирозумілий учитель. Знав добре і розумів вдачу молоді та ніколи не мстився за пустощі й пакості, що їх ми йому чинили. Навпаки, де тільки міг, він помагав, щоб учень дістав добру оцінку, бо любив своїх збиточних молодих хлопців!
Шкільні роки переділялись вакаціями. Вакації — це було улюблене слово, до якого летіли всі думки учня під час шкільного року — спеціяльно, коли докучала йому або шкільна дисципліна, або вчителі своїми не надто добрими оцінками. Два місяці вільні від книжок, учителів, задач... Два місяці відпочинку! Учні роз'їжджались до своїх домів — гімназія пустіла, тихла... Але багато з нас, що жили в місті, залишались і проводили вакації в Сокалі, які були дуже приємні — головно завдяки ріці Буг. Не потребували ми їхати на жадні курорти, бо сама місцевість була влітку як курорт! Пам'ятаю, що вся моя рідня і багато сокальців, які працювали далеко на заході, приїжджали сюди на відпочинок.
Від ранку до вечора ми перебували на "пляжі" над рікою; вранці робили руханку, засмалювалися від сонця на гарячому піску, гралися м'ячем, плавали у ріці... Пам'ятаю, як старші учні вчили молодших плавати. Мене навчив плавати Данко Стефанишин, що був дуже добрим плавцем і побивав тоді всі місцеві рекорди в тій ділянці. Як була нагода, старші пластуни-студенти брали нас на свій човен "Стріла", що було для нас, молодих учнів, великою приємністю і честю.
Та не всі могли цілий день відпочивати і нічого не робити. Мій сусід, Юзько Караван, мусів помагати батькам на господарстві. Тож, щоб він міг разом з нами розважатися, ми спершу приходили до нього, допомагали йому виконати швидко всі його завдання (нарізати січку в стодолі, нагодувати худобу, почистити стайню), а тоді він міг піти з нами на дозвілля.
Чудова природа, чистий, як кришталь, воздух, прекрасна літня тепла погода, добре товариство — все це спричинялось до того, що вакації були направду приємні. Часто ми ходили в погідні місячні вечори за місто, над ріку й поза забузький міст, дряпались на високі горбки по правому березі ріки, сідали там і з висоти гляділи, як зачаровані, вдолину...
Безсильні й недолугі мої слова, щоб описати чар місячної ночі над Бугом! Темний копул неба, засіяного мільярдами зір, ясний великий круг місяця тихим срібним сяйвом обливав усе навкруги: і місто, і хатки Забужжя, і кляштор вдалині, і дерева, кущі і широкі Оболоні, сріблив ріку в долині, що, як срібна смуга, блистіла і беззвучно несла свої тихі води ген далеко... далеко... за обрій... А на обрії небо і земля в тумані ночі зливалися водно... Довкруги тиша, як у Божім храмі... Чар надбузької літньої ночі огортав серце й душу, що клонилась перед всесильною рукою Творця такої краси!
Ось так на праці, зайняттях і розвагах дні, тижні, місяці і літа... Числа на шкільній шапці росли — змінювались зі срібних на золоті — наближалась "матура"...
Матура — іспит зрілости — це було грізне слово, що часто зганяло сон з очей гімназиста. Це було завершення гімназійного навчання. Не парада — з шапками й тоґами, як в Америці, але тяжкий, переломовий іспит, що вирішував про дальше життя. Для молодших учнів — з другої чи третьої кляси — це був якийсь чародійний міт... Пригадую, як я, в третій клясі, раз сидів на сходах нашої хати і дивився на другий бік вулиці, де якраз кількох "восьмаків" входили до гімназійного будинку здавати матуру... Дивні почуття огортали мене тоді... Ці матуранти були для мене тоді немов якісь мітичні герої. Я не міг собі уявити, що через кілька років і я буду складати матуру!
Скласти — значило успішно закінчити гімназію і вступити в університет на дальші студії... Хто не склав матури, кар'єра для нього була закінчена! Тож до того іспиту приготовлялись ми ґрунтовно. Повторяли ще раз і ще раз матеріял, головно з вищих кляс, аж в голові щось таки затримувалось на постійно. Звичайно гімназист мусів насамперед задовільно закінчити восьму клясу, бо щойно тоді допускали його до письмових іспитів. Львівська Шкільна Кураторія кожного року іменувала голову іспитової комісії для даної гімназії — звичайно директора іншої школи, або якогось визначного педагога. Коли я складав мату-ральний іспит 1934 р., тоді головою комісії був д-р Ст. Пшибусь із Ряшева.
Письмові іспити складали ми впродовж кількох днів. Першого дня була задача з польської мови, або — хто здавав історію — з історії. Дальше йшли: латина, грека, математика і фізика. В руханковій залі уставлено пульти на віддалі кількох метрів один від одного, щоб абітурієнти не могли комунікуватися між собою. Голова комісії розпечатував теми задач з кураторії і давав їх учителеві даного предмету, щоб написав їх на таблиці. Призначений був час, протягом якого треба було закінчити задачу і віддати написане. Сам голова і призначені "дижурні" вчителі ходили по залі і пильнували, щоб не було жадних надужить, щоб ніхто не відписував від сусіда, не розмовляв, не користувався забороненими підручниками ("бриками") і т. ін.
Після письмових іспитів була перерва; треба було чекати кілька тижнів, аж учителі переглянуть і поправлять задачі. Тоді голова комісії клясифікував задачі, давав відповідні оцінки і пересилав їх для затвердження кураторії. Цих кілька тижнів це був дуже прикрий час для мату-рантів: чекання, непевність, чи все було добре написане, чи допустять до усних іспитів? Матуранти сходилися разом у той час, дискутували, розважали одні одних, як могли найкраще, і щодня бігали до гімназії дивитись, чи на таблиці оголошень є вже список.
Одного дня такий список появлявся з прізвищами й датами, коли хто має прийти до усного іспиту. Усні іспити відбувалися вранці та пополудні. Складали їх звичайно 4-5 хлопців перед одною комісією. Процедура була дуже врочиста. В конференційній залі за довгим столом, накритим зеленим сукном, збирались учителі, що іспитували. На почесному місці на підвищенні сидів голова комісії. В назначену годину терціян викликав матурантів і впускав їх у залю. Всі вставали і голова велів помолитися. Потім два кандидати залишалися в залі і вчитель даного предмету давав їм теми до короткої надуми і приготування. Решта кандидатів чекала на свою чергу в прибічній клясі або на коридорі. Звичайно іспитував учитель даного предмету, але голова комісії мав право встрявати, ставити свої запитання, чи закінчити передчасно, якщо вважав, що відповіді добрі або незадовільні.
Мене з польської мови іспитував особисто сам голова майже три чверті години; врешті він зійшов зі свого достойного місця, підійшов до мене, поклепав по плечах і з усмішкою сказав: "Bedziesz pan pamietal, zes zdawal mature!"
Коли я приготовлявся складати іспит з грецької мови і почав читати свій текст, я побачив на самому початку першого речення слово "плойон", якого я не розумів. Тяжко зрозуміти речення, коли бракує головного слова. Переходив наш катехит біля мене, я показав йому те слово пальцем — він подивився, заперечив головою і пішов далі... Переходив учитель математики, в якого я перед десятьма хвилинами добре відповідав, я показав і йому те слово; він подивився, покивав головою і пішов далі. Недалеко мене сидів за столом Ромцьо Голічек і приготовлявся до своєї черги. Я присунувся трохи ближче до нього і шепотом запитався. Він з місця відповів мені: "Корабель"! Відразу ціле речення набрало сенсу, а далі все пішло легко. Але треба знати, що Р. Голічек був у 8-ій клясі першун з латини і греки. Так він допоміг мені добре скласти іспит з греки.
Коли закінчено іспитування, відбувалась конференція комісії, деколи довше, деколи коротше — залежно від відповідей матурантів. Потім усіх іспитованих кликали до залі, ми ставали в ряд при дверях, а голова вставав і відчитував, хто склав матуральний іспит, а хто ні. Це була велика й важлива хвилина в житті учня гімназії. Одне слово голови комісії вирішувало напрям життєвого шляху молодого юнака! Звичайно в пополудневих комісіях, десь коло дев'ятої години вечора, збирались на вулиці перед гімназійним будинком батьки й матері, приятелі, товариші і знайомі тих, що складали матуру, і нетерпеливо очікували вислідів. Коли проголошено вислід, ще заки хлопці збігли по сходах і через город за браму на вулицю, терціян відчиняв вікно в клясі і криком проголошував: "Wszyscy zdali", "dwoch zdalo", а люди на вулиці реагували окликами радости — за тих, що склали іспит зрілости.
А вони незабаром ішли з рідними чи друзями гідно відсвяткувати цю велику подію! На другий день абсольвент приходив ще раз до школи подивитися, "як там?", але вже в "цивільному" вбранні, в капелюсі, з паличкою, що мало бути зовнішньою ознакою його зрілости! Відпадали всі шкільні дисципліни, абсольвент міг іти в кіно без жадного обмеження, міг з "панною" проходжуватись на "корсо", міг на вулиці ігнорувати свого нелюбого вчителя, і т. ін.
А вже найбільше, на що всі ми гімназисти чекали, — міг включитися в організоване українське життя — вписатися до Читальні "Просвіти", стати членом просвітнього хору, аматорського гуртка тощо.
Сокальська гімназія мала славу твердої школи. Виховала значні кадри української інтелігенції, добрих професіоналістів, що служили й служать своєму народові на рідних землях і на еміграції. Згадати б принаймні деяких, прізвища яких пам'ятаю:
Священики: о. Ярослав Кнейчук, о. Іван Тетерка, о. Богдан Горба-чевський. Лікарі: д-р Роман Граб, д-р Теодор Небожук, д-р Іван Смаль, д-р Степан Ничай. Ветеринарі: д-р Роман Голічек. Правники: мґр. Володимир Стефанишин, мґр. Євген Стефанишин, мґр. Іван Іванчук, мґр. Роман Книш, мґр. Семен Гнатюк. Аптекарі: д-р Орест Логінський. Інженери: інж. Роман Войтович. Науковці: проф. д-р Євген Пизюр, Університет Ст. Люїс, Міссурі (+ 1980). Редактори: ред. Петро Стефанишин. Філологи: проф. Іван Стефанишин.
Прізвищ багатьох інших та їхніх професійних звань вже не пам'ятаю.
Сокаль — місто, в якому я провів свої молоді літа. Місто, де навчився любити свою Рідну Землю — свій народ. Місто, в святинях якого заносив до Творця щирі молитви за кращу долю країни моїх предків1 Де навчився працювати... де на науці й забаві з друзями безжурно проходив час... де життя вчило мене поборювати труди й невдачі... де мої Батько й Мати охороняли мене перед небезпеками і горем... де вперше дівочі очі в серце й душу гляділи...
Серце стискалося з болю, коли я мусів тебе, рідне місто, покидати? Та здавалось тоді, що це не надовго; за кілька місяців — років, може, повернемось назад...
Та проминули десятки років, голова сріблиться, а повороту немає? Та за весь той минулий час, за всі ті літа не було дня, щоб думки з тугою не линули далеко-далеко до рідного Сокаля!
Тож шкільні Друзі мої — Сокальчани! Де тільки Ви тепер живете: на рідних землях, чи розпорошені по широкому світі... зупинімся на хвилину в нашій життєвій мандрівці і вернімось думками до своїх шкільних молодих літ! Вернімось до Сокаля — до сокальської гімназії!
Примкніть тільки очі — і, ось, Ви вже там! Вже терціян Пшевроцький дзвонить шкільним дзвінком — на перерву! Вже чуєте крики й гамір на просторих, довгих коридорах гімназійного будинку!...
Ви завернули час: сорок, п'ятдесят чи й більше літ!...
Місто Сокаль, що нараховувало коло 15 000 мешканців і було осередком повіту за польської окупації, мало чотири середні школи:
Державну Гімназію — з польською мовою навчання; Державну Чоловічу Учительську Семінарію — з польською мовою навчання; Приватну Жіночу Учительську Семінарію — з польською мовою навчання; Приватну Торговельну Школу — з польською мовою навчання.
Державна Гімназія, основана ще австрійським урядом, містилася у великому двоповерховому будинку, що його збудували в 1911 р., по західньому боці Львівської вулиці (за Польщі: вул. Косцюшка). Перед будинком був гарно вдержаний город з кущами й квітами. За будинком — велике подвір'я, де в теплі, погідні дні відбувалась руханка і різні спортові гри. Тут також збігалась молодь на перерви між шкільними годинами. В південно-західньому розі подвір'я був окремий будинок з великою руханковою залею. Там відбувались лекції руханки в зимові місяці і дощові дні. В цій же залі влаштовувано також усі шкільні імпрези, свята й забави.
Гімназія була устаткована ще австрійським урядом у всі потрібні до науки кабінети; фізичний, географічний, природничий, рисунково-малярський та всі руханкові приладдя.
На фронтовій стіні над вікнами вгорі був напис: "С. К. GIMNASZJUM — 1911" — це скорочення: cesarsko-krolewskie (цісарсько-королівське),
Щойно 1928 р. поляки усунули ці букви — С. К., а гімназію назвали іменем А. Мальчевського.
Директорами були: Генрик Копія — до 1925 р.; Урбан Пшиправа — 1925-1933; Роман Ратусінський — 1933 до 1939 р.
Склад учителів був у 80% польський, крім кількох українців і жидів.
Катехитами для українців були: о. Захарій Лехицький — до 1924 р.; о. Петро Голинський — до 1925 р.; о. д-р Теодор Вергун — 1926 — до війни.
Української мови вчили: д-р Степан Шах — до 1928 р. (пізніше став директором української гімназії в Перемишлі); Антін Демчук і о. д-р Т. Вергун. Крім них були ще такі українські вчителі: Константин Бутринський (німецька мова і латина); Климентій Слюзар (німецька мова); Іван Юрійчук (математика); Ераст Грицик (природа). Це не був постійний склад; з літами вчителі приходили і відходили.
Від початку до 1933 р. гімназія була чоловіча; з 1933 р. її переформували на коедукаційну. Спершу гімназія була староклясичного типу: перевага латини і греки (латина від 1-ої кляси, грека від 2-ої) над математично-природничими науками. У 1925 р. змінено її на новоклясичний тип: латина від 4-ої, грека від 5-ої кляси.
Було вісім років навчання — 8 кляс. Деякі кляси, як було забагато учнів, ділили на два відділи: "А" і "Б".
Від 1925 р. обов'язували гімназійні шапки (ґранатові роґатівки) з римськими числами кляс: від І до IV — срібні, а від V до VIII — золоті. У 1933 р. введено обов'язкові шкільні мундири (ґранатові); на лівім рукаві — щитик із числом гімназії.
Від 1933 р., по шкільній реформі польського міністерства освіти, наша гімназія стала новим типом середньої школи: 4 кляси гімназії і 2 кляси ліцею.
Я склав вступний іспит до 1-ої кляси гімназії в 1926 р. Разом було нас у першій клясі 27 учнів. Та з того числа до матури в 1934 р. дійшло тільки двох: д-р Роман Голічек, ветеринарний лікар в Торонті, і я. Інші по дорозі розгубилися, а на їхні місця прийшли нові.
Усіх учнів у тому часі було коло 300 хлопців. По національності — 50% українців і 50% поляків. Надиво, жидів у сокальській гімназії було дуже мало — їх можна було на пальцях почислити. Та й цих кількох не мали спеціяльних успіхів у науці — ситуація протилежна до тієї, яку спостерігаємо в Америці.
Українські учні рекрутувалися з місцевої й довколишньої інтеліґенції — сини священиків, учителів, місцевих сокальських міщан та довколишніх селян. Селяни посилали своїх синів на науку, бо землі дедалі не вистачало і годі було ділити вже й так дрібні загони на ще дрібніші. Докупити землі з парцелювання польських дворів було для українського селянства неможливо, бо окупаційна влада насилала зі заходу і з півночі Польщі польських колоністів ("мазурів"), які діставали приділи землі й господарства на дуже догідних умовах.
Другим чинником було те, що народ зрозумів, що для поправи його долі конечні є освіта і знання. Народові без освіти загрожував дедалі більший занепад національно-культурний і економічний.
Тож господарі-селяни, що мали здібних дітей, тиснули останні центи, від уст собі віднімали, щоб дати своїм дітям освіту і фах. Польський елемент у гімназії — це були діти довколишніх дідичів і польської адміністрації. Та з бігом часу національний стан учнів змінявся. Число поляків росло, а українців маліло. Коли я складав матуру 1934 р., польські учні мали над нами чисельно значну перевагу.
Вчитись у польській гімназії не приходилось легко. Читав я нещодавно в інших регіональних збірниках про гімназії з українською мовою навчання. Читав — і завидував тим учням, що мали щастя там учитись; завидував відношення учителів до учнів, де вчителі розуміли своє — не тільки педагогічне, але й національне — завдання супроти рідних їм дітей! Там учень бачив в учителеві не тільки грізного, вимогливого професора, але й, мабуть, доброго батька, що хоче тільки його добра!
Не так було в польській гімназії! Шовіністичне ставлення учителів проявлялося тут від самого початку, передовсім в оцінках учнів. Щоб дістати кращу оцінку, як "достаточно", українець мусів направду заблестіти своїм знанням предмету. Так було в нижчих клясах від 1-ої до 4-ої. Та правдиве переслідування — політичне — починалось у вищих клясах. На денному порядку були викликування учнів до директора під час шкільних годин, де поліція їх допитувала, а нерідко брала зі собою до будинку поліції на дальші переслухання. Ревізії-обшуки по приватних помешканнях (станціях) учнів, а в школі на годинах терпкі й саркастичні завваги вчителів:
"Czemu policja nie przychodzi do mnie, czy do Szajnera, czy do Ganczarskiego — a idzie do "pana" Maкtynowicza albo do "pana" Knysza?!"
Також оцінки праці у вищих клясах були далекі від справедливих. Були, щоправда, винятки між учителями, які таки були справедливі — як філолог Р. Ратусінський, але це були білі круки. В загальному, хоч які були добрі наші шкільні й домашні задачі, чи усні відповіді на годинах у клясі, "достаточно" була переважно найвища для нас оцінка. Очевидно, також "двійками" учителі обильно обдаровували нас, українських учнів.
Але, як у фізиці — акція рівняється реакції, — так було й тут. Душа молодого юнака бунтувалась проти несправедливости, ворожого ставлення чужого заїжджого елементу і ставала сприйнятливим ґрунтом для національних закликів до опору, до участи в таємній Організації Українських Націоналістів.
ОУН вже в гімназії вчила наше юнацтво перших кроків бойового опору ворогові та насамперед ідеологічно підготовляла кадри своїх нових майбутніх бойовиків. Леґальна й нелегальна підпільна література втискалась між латинські, грецькі чи фізичні підручники і вишколювала та формувала характер і душу української середньошкільної молоді. З сокальської гімназії виходили ідеологи й бойовики на повітові і крайові пости Організації. Згадати б хоч такі прізвища, як Дмитро Штикало, Іван Климів, Гриць Климів, Леонід Мартинович, Василь Сидор і інші.
На злість полякам, наші учні робили їм різні "збитки" і пакості. Пригадую річницю незалежности Польщі — 11 листопада 1933 р. Виготовлено тоді транспарант — карту Польщі в дерев'яних рамках на довгій жердці: на цій карті, розміром 1.5 х 2 м, товста червона лінія відтинала Вільно з литовськими землями і на тих відтятих частинах Польщі були намальовані литовські емблеми. Друга червона лінія відокремила Галичину і Волинь, на території яких виднів тризуб. Третя червона лінія відтинала Шлезьк і Помор'я: там були намальовані німецькі емблеми. Внизу карти був напис: "Так буде виглядати наступна річниця незалежности".
Був у Сокалі умово недорозвинений поляк, Павел, що носив на коромислах воду з криниці коло будинку гімназії людям, які йому за це щось платили. Діти дражнили його, а він з криком ганявся за ними. Того Павла два наші учні намовили, щоб він цю таблицю з мапою Польщі, яку ми зберігали в бетоновій цямрині бічної вулиці (Ружана), на другий день, коли буде йти парада з костела, виніс на головну вулицю. "За це, — казали — Павел, дістанеш багато грошей від пана старости, гарне вбрання і добре їсти й пити". І, повірте, все так склалось, як задумали. Наступного дня, десь коло 11-ої години, по відправі в костелі, парада йде головною вулицею Косцюшка, форналі на конях в уланських строях, духова оркестра грає марші, маршують школи чвірками, все начальство місцевої адміністрації, а тут із Ружаної вулиці виходить Павел з транспарантом і йде їм назустріч. Звичайно, поліціянти зараз його схопили й повели, але сталося так, як ми плянували. Бідного Павла допитували, хто йому казав це зробити, але він нічого більше не вмів аґентам сказати, як тільки те, що "один був великий, а другий малий" і що пан староста має дати йому багато грошей... Нікого тоді не зловили, нікого не арештували — камінь у воду!
Другий випадок був не такий дуже вдалий, але грізніший. Було це в річницю конституції 3 травня 1933 р. В головній залі м. Сокаля відбувалась академія з програмою на сцені, при вщерть виповненій залі. Раптом за сценою зчинився рух — почали горіти сценічні реквізити й декорації. Та хтось це своєчасно помітив, вогонь загасили і в залі не було паніки. Щойно потім розійшлась вістка, що за сценою був вогонь. Поліція намагалася затушкувати цей випадок, але таки виявилось, що хтось бензиною обілляв декорації, запалив і сам зник безслідно, хоч як поліційні агенти з поліційними собаками шукали за ним. Ми знали, що він по підпалі утік бічними вуличками в сторону ріки Бугу, а на воді його слід пропав!...
Третій раз це було на Зелені Свята 1933 р. Вранці люди, які почали сходитись на Службу Божу в церкві св. ап. Петра і Павла, побачили, що з головної церковної бані повіває великий синьо-жовтий прапор з написом: "Хай живе ОУН!" Спостерегли це і поляки, скоро з'явилась на місці поліція і наказала негайно зняти прапор. Але ніхто не відважився так високо вилізти, бо єдиний шлях угору і вниз — був громозвід. Покликали пожежну сторожу, але й пожежники не хотіли. Тому український прапор маяв на церкві цілу неділю. Щойно надвечір поліція спровадила якогось бляхаря з Белза чи Кристинополя, що зважився полізти вгору за прапором, за що йому напевно добре заплатили!
В річницю Крут 29 січня 1933 р. на наказ проводу ОУН всі учні — українці не пішли до школи на науку. Було слідство, але тому що акція була масова, закінчилось пополудневими карцерами і ніхто нічого не довідався, звідки прийшов наказ. Однак ця справа спонукала шовініста — директора У. Пшиправу піти передчасно на емеритуру.
Такі й подібні речі діялись тоді в Сокалі.
Українські гімназисти мали три легальні організації в рамках школи: Літературно-науковий Гурток; Марійська Дружина; і хор.
Літературно-науковий Гурток займався головно доповненням і поглибленням знання української літератури. Дві години на тиждень української мови (офіційно: руської) — і то тільки як додаткові та звичайно між 1-ою і 2-ою год. попол., чи 7:00 і 8:00 год. в шкільній програмі годин навчання — не могли дати учням багато знання. Опікуном Гуртка був кожночаснии учитель української мови. Головами Л.Н.Г. за моїх часів були: Євген Віюра, Петро Балей, Олександер Головач, Леонід Мартинович, Євген Пизюр.
На початку шкільного року відбувались Загальні Збори, на яких вибрано голову й управу на біжучий шкільний рік. Тоді ж намічувано програму діяльности, календарець рефератів і теми для опрацювання.
Кандидати — звичайно учні з вищих кляс — добровільно зголошувались виготовляти ці реферати. З дозволу директора відбувались ширші святкові сходини для вшанування спеціяльних ювілеїв з історії української літератури. Найважливішим завданням Гуртка було влаштовування Шевченківського Концерту, що відбувався звичайно в просторій руханковій залі і то нетільки для учнів гімназії, але й для широкої громади. Це була престижева справа для всіх нас, як ми зарепрезентуємо українських учнів гімназії. Тож працювали й допомагали всі — від малого першака до найстаршого абітурієнта. Декорування залі з «віти, смерекові ялинки), організування публіки, рекляма — мистецьки мальовані афіші і програмка — це були головні наші завдання.
Звичайно програма виглядала так: Заповіт (хор); святкова промова — звичайно виголошувана, не читана; виступи хору; деклямації; скрипкове сольо і сольоспіви з фортепіяновим акомпаньяментом. Простора заля була завжди вщерть виповнена публікою, що нагороджувала наших виконавців щедрими оплесками.
Тому що гімназія не мала доброго фортепіяна, кожного року учні позичали на цю імпрезу фортепіяно в моїх родичів і на руках та плечах несли його через вулицю до залі. На щастя, наша хата була на другому боці вулиці. По дорозі вони грали й співали на зупинках, коли спочивали, бо вулиця була доволі широка.
Шевченківські концерти сокальської гімназії були справою традиції і престижу. Довго ще потім відбувалися дискусії і критикування (позитивні й неґативні) між самими гімназистами і нашими друзями з чоловічої і жіночої семінарій.
Але в 1933 р., коли я став диригентом гімназійного хору і коли управа Л.Н.Г. пішла до директора за дозволом на влаштування Шевченківського Концерту, директор Пшиправа поставив нам передумову: можна влаштовувати концерт, але тільки збірний для трьох слов'янських поетів — Міцкєвіча, Пушкіна і Шевченка! На це ми не погодились і так перший раз в історії сокальської гімназії Шевченківський Концерт не відбувся. Натомість відбулися ширші святкові сходини з програмою
— в малій фізичній залі і тільки для учнів гімназії, а не для публіки з міста. Це був останній шовіністичний акт директора У. Пшиправи перед його відходом на пенсію.
Опікуном Марійської Дружини був кожночасний український катехит. Це товариство, як релігійне, мало більше свободи і не підлягало такій суворій контролі шкільної влади. Щорічні Загальні Збори Марійської Дружини вибирали управу і намічували плян праці. Марійська Дружина брала активну участь у церковних врочистостях, як приймання нових членів і співання у травні Параклисів до Пречистої Діви Марії, та в збірних концертах, що їх не тільки школи, але й старша громадськість міста, влаштовували в честь Марії (нпр. Збірна Марійська Академія 7 квітня 1935 р.).
Головами Марійської Дружини, яких я пам'ятаю, були: Богдан Стефанишин (двічі), Іван Тетерка, Євген Петришин, Роман Книш. Тому що тут не було такої контролі, то часто до релігійних рефератів також попадались теми більш національного характеру — головно історичні, а наш катехит о. д-р Т. Вергун часто примикав очі на це "порушення правил".
Український гімназійний хор до 1933 р. був чоловічий. Диригентами були: Ярослав Кнейчук, Богдан Шилкевич, Богдан Горбачевський. У 1933 р. цей хор переформовано на мішаний. Диригентами були: Роман Книш, Микола Ничай. Ця організація давала нам перевагу над польськими учнями. Кілька разів поляки пробували організувати свій хор та хоча вони мали 100% підтримку шкільної влади, спеціяльно директора, це їм не вдавалося. Це ще один доказ, що співучим народом на українській землі є тільки українці!
До хору належали всі учні, які мали слух і голос, а такими були майже всі. Хор співав у церкві на шкільній Службі Божій о 9-ій год. ранку — кожної третьої неділі на зміну з чоловічим і жіночим семінарій-ними хорами. Від початку шкільного року до березня йшли приготування пісень на Шевченківський Концерт. Перед Різдвом хор співав у церкві колядки. Учні роз'їжджались на зимові вакації перед Різдвом, а верталися до школи по Новім Році (ст. стилю). Традицією було, що наш гімназійний хор збирався на Щедрий Вечір у бурсі св. о. Миколая на Шляхетській вулиці і йшов колядувати звичайно до батьків хористів, українських учителів, лікарів, адвокатів. Але шкільна влада не дозволяла нам на жадні грошові збірки на українські цілі. Тому, коли нас по домах запитували про збірковий список пожертв, або на яку ціль ми колядуємо, ми відповідали: "Ми прийшли до вас з колядою і принесли радісну вістку Рождества Божого Сина!" Один з хористів складав господарям побажання і ми хотіли йти далі, але звичайно двері широко відчинялись і нас просили до середини та радо й щиро гостили. Серед веселого настрою, розмов і співу приємно проминав цей Щедрий Вечір — "коляди традиційної, безінтересовної і милої Богу", бо коляда ця йшла зі щирого українського юнацького серця! Не на заробіток, не з комерційних міркувань, але на прославу Дитяти Ісуса!
Проби хору відбувалися звичайно кожної суботи пополудні — і це був не якийсь обов'язок, але правдива культурна розвага і приємність. Як пригадую собі, мало коли було так, щоб на пробі когось бракувало. Це була перша правдива школа плекання рідної пісні у всіх її формах: церковній, народній — побутовій, і клясичній. Тут був початок любови до української пісні. Тож і не диво, що молодь — дівчата і хлопці — всюди, де тільки могли, — співали! Співали в церкві на прославу Бога, співали в час дозвілля, коли сходились разом по домах; зі співом на устах вирушали на прогульки: на "Валявку" чи до Поторицького лісу на конвалії... Не диво, що українська пісня славна в цілому світі, бо українська молодь її любила і плекала. Не диво, що наші церковні й громадські хори в кожній місцевості на рідних землях мали багато добрих співаків!
Гімназійні учні в тому часі, треба сказати, добре пильнували книжку і науку; хоч і як тяжко, бувало, їм приходилось, переходили рік за роком на вищий щабель у вищу клясу — з малими винятками. Також пошанування авторитету було велике. Молодші учні нижчих кляс бачили в своїх старших товаришах з вищих кляс автбритет, гідний наслідування. Нижчий клясою учень завжди здоровив старшого учня — на вулиці здіймав перед ним шапку. Знав, що коли зайде потреба, він завжди може розраховувати на його допомогу. Любов і взаємна пошана ціху-вали тодішню сокальську середньошкільну молодь.
У вільний від науки час — в суботи пополудні, неділі і свята, в осінніх і зимових місяцях — учні переважно збиралися в хаті котрогось із своїх товаришів, засвоювали знання гри на ґітарі, скрипці чи фортепіяні, влаштовували шахові турніри, що були тоді дуже популярні, дехто навіть вивчав "есперанто". Одним з таких пунктів, де сходились гімназисти, була наша хата. В просторій кухні засідали ми за великим столом і забавлялися, як лиш знали. Пр
Головна 
