III. Сокальські церкви: Пречистої — у старому й новому Сокалі; василіянський монастир; св. Миколи; св. Михайла; нова церква св. Петра і Павла.

Не є це випадок, що вся наша культура й національний рух мину¬лих віків зосереджувалися в церкві й довкола неї. В часах, коли кличі оборони "віри" і "нації руської" були виписані полум'яними буквами не тільки на книгах братських протоколів, але й на козацьких прапорах, була українська церква нездобутою національною твердинею, осідком нашої внутрішньої влади й правосуддя, свого роду "державою в державі"...

Не збереглися до нас ні староукраїнські городи, ні княжі тереми, насторожені баштами й вудильницями, а ставлені згодом на нашій землі замки й палати були ставлені не для нас, а проти нас. І тільки в наших старих церквах-музеях зберігся дух нашого минулого, немов доісторична мушка, законсервована в хрустальному янтарі.

Тому то історія сокальських церков цікавіша для нас, аніж історія самого міста, що від своїх первопочинів ставилося вороже до нас і витискало нас із кожної позиції, з кожного шматка прадідної землі.

Найстарша, за місцевою традицією, сокальська церква Пречистої сягає своїми закладинами в первопочини самого міста, з яким разом стояла вона на лівому березі Бугу і разом з містом впала жертвою татарського погрому в 1519 році. Традиція впевняє, що з пожежі, в якій пропав цілий первісний Сокаль, вирятувалася тільки чудотворна ікона Богородиці. її перенесено до спеціяльної каплиці на лівому березі Бугу, де відтак станув монастир Бернардинів, що, загорнувши каплицю, загорнув і нашу ікону.

Д-р В. Щурат, застановляючись над свідомим і послідовним прис¬воюванням собі наших чудотворних ікон поляками, слушно підкреслює політичний змисл у тій польській "набожності". За кожною такою загар¬баною в нас іконою тяглися рої вірних, що своє прив'язання до традиції нерідко, відтак, оплачували утратою прадідівської віри й національности.

Після спалення первісного Сокаля татарами й перенесення його на нинішнє місце, побудовано тут нову церкву Пречистої, що по кількох століттях впала жертвою пожежі 1821 р.

Серед паперів місцевої парафії збереглася записка про канонічну візиту нашої церкви, відбуту 12 березня 1749 р. з доручення холмського владики Феліціяна Володковича.

Церква була дерев'яна, "в стінах і покрівлях добра", з трьома дверми на залізних завісах, з багатьома вікнами, "в олово оправле¬ними" і забезпеченими залізними ґратами. Дзвіниця стояла окремо (аb ехtrа) і мала чотири дзвони. Не було звичаєм візитаторів описувати архітектуру й мистецьку обстанову візитованих церков, тому ми не можемо уявити собі нині, як справді виглядала найстарша з церков Сокаля.

Місцева традиція впевняє, що церква Пречистої була монастирсь¬кою і належала до Василіян. На жаль, про сокальських Василіян маємо дуже скупі й непевні відомості. Історик василіянського чина Коссак говорить, що чоловічий монастир Василіян був у Сокалі в 1567-1691 роках. На всякий випадок, в актах львівської Ставропігії збереглися відомості, що в 1669 і 1691 роках Ставропігія обдарувала сокапьський монастир церковними книгами. При сокальському, врешті, монастирі мешкав якийсь час уніятський київський митрополит Гавриїл Колєнда. В енциклопедії Ольґебранда говориться (т. XII, стор. 441), що, "коли по 1672 р. військо царя Алексія почало заглядати до Вільна, митрополит Колєнда перенісся до Сокаля, до монастиря ОО. Василіян".

Одначе Колєнда мусів бувати в Сокалі й раніше, про що свідчить звідомлення нунція, кардинала Марасконті, до папи Климентія І, з 1671 року. Марасконті пише: "Властива столиця митрополита повинна бути в Києві, бо він є заразом архієпископом київським і галицьким. Але що Київ зайняли москалі-схизматики, а Галич підупав, треба би його столицю перенести до Львова. Та не маючи дотепер властивої столиці (Гавриїл Колєнда), проживає в Сокалі, де є визначна архімандрія Васи¬ліян" (Relacye Nuncyuszow, т. II, стор. 410). Відомості, як бачимо, супе¬речні. В одному місці говориться про убожество сокальського монас¬тиря, який доводилося львівській Ставропігії підпомагати церковними книгами, а на іншому місці говориться аж про архімандрію. Прослід-ження історії сокальських Василіян могло б бути вдячним завданням для дослідника української культури. Є навіть познаки, що в Сокалі, крім чоловічого монастиря, був і жіночий. В Городиському пом'янику (в кристинопільській бібліотеці) є записка: "А се упис інокині Пелагії з Сокаля..."

Безсумнівним жемчугом традиції й мистецької старовини українсь¬кого Сокаля є його мурована церква св. Миколи. На жаль, ні її істо¬рична, ні мистецька цінність ніким досі не просліджені. А шкода. Бо ця невеличка церковця, побудована на горбку над Бугом, з своїм трьохнав-ним, трьохабсидним заложенням, промовляє до нас формами дуже старої українсько-візантійської традиції.

Вищезгадана церква Пречистої стояла біля неї та обидві були обведені спільним муром і обидві разом творили, може, комплекс мона¬стирських забудовань.

Коли її збудовано? Невідомо. Напевно не пізніше XVI в., а може ще раніше. Посвячена вона пам'яті перенесення мощів св. Миколи з Миру в Лікії до Барі, а що цього свята нема в православному календарі, то це декого навело на думку, що побудовано її наприкінці XVI в. — в зв'язку з унією, а, може, й для її поширення. Це можливе, але й не виключена старша дата, за якою промовляла б середньовічна конструкція мурів і "немодна" вже в нас у XVI віці архітектоніка.

12 листопада 1669 р. митрополит Колєнда, повертаючися з коро¬нації Михайла Корибута Вишневецького, відбутої в Кракові, прислав Миколаївській церкві ікону св. Миколи, що збереглася у великому вівтарі донині. Свідчило б це про факт, що в тому часі належала наша церква до уніятів, тоді як, за словами традиції, православні ходили до церкви Пречистої. Чи, однак, могло б це діятися на одному ґрунті, в нутрі спільних цвинтарних мурів, можна сильно сумніватися. В 1694 р. церкву обновлено, про що свідчить напис, уміщений над церковним хором.

З 1731 р. збереглася до нас візитація, в якій заслуговує на нашу увагу початковий уступ: "Сама церква мурована, з давніх-давен (ех antiquitate) не була крита зверху, але тільки засклеплена, тепер одначе покрівлею і банею високою украшена". Як бачимо, незгідне з старою архітектонікою церкви накриття походить щойно з першої половини XVIII в.

В 1754 році належала вже наша церква до світських парохів, що в підписі першого з них, о. Стефана Оролевського, виразно зазначено.

Під час основної обнови церкви за душпастирства о. Івана Ціпановського (1853-1877) розмальовано її в нутрі, старий іконостас заступ¬лено новим, уставлено бокові престоли і взагалі позатирано сліди глибокої старовини, яка до того часу зберігалася в обстанові церкви. Остання обнова, переведена в 1927 р., була більш оглядною й згідною з основами зберігання пам'ятників глибокої старовини, яких у нас і так небагато.

З старшої обстанови церкви слід згадати напрестольну ікону св. Миколи, ікону Покрова Богородиці в боковому престолі, антимінс Максиміліяна Рилла, дерев'яний трираменний хрест у срібній оправі з Гравірованою датою 1673 і підписом Луки Яромовського, та грамоти й універсали польських королів, збережені в церковному архіві. Традиція впевняє, що під Миколаївською церквою є підземелля, в якому Василіяни, покидаючи Сокаль, заховали цінні книги.

Протягом століть, аж до 1909 р., в якому побудовано нову церкву, св. Петра і Павла, Миколаївська церква була парафіяльною для Сокаля, єднаючи в собі кількасотлітню історію його українського населення, що, поряд з її винятковою мистецькою вартістю, повинно б послужити основою для спеціяльної монографії.

Третьою із старих церков Сокаля є церква св. Михайла при вул. Шляхетській, на колишньому передмісті. Первісно вона була дерев'яна і, як така, простояла до 1778 р. В тому році її розібрано й закладено підвалини під муровану, будова якої протяглася до 1835 року. В старо¬вину удержувано при церкві шпиталь і школу.

Уже з першого погляду церква св. Михайла викликає враження скромного бароккового костела, так мало в ній ціх українського тради¬ційного будівництва. Не дивно, адже — будувалася вона в часах пов¬ного упадку братських установ та денаціоналізації духовенства і, як наочний документ цього лихоліття, має свою історичну вартість.

Про нову церкву св. Петра і Павла, закінчену в 1909 році, не приходиться нам багато говорити. А втім, про неї появилася спеціяльна книжка, яка, з відданням справі, освітлює усі перипетії її постання та будови. Проектував її пок. В. Нагірний, що, згідно зі своєю архітек¬турною ідеологією, не лінувався пошукати за зразком для неї аж у... Марселі, тоді як на рідній землі не перевелися ще свої рідні й не менш величаві зразки старого українського будівництва. Петро-Павлівська церква звертає на себе увагу своїми розмірами й репрезентативною помпою, але пам'ятником українського будівництва вона, на жаль, не є, так само, як цілий ряд "нагірнянських" церков, розсіяних здовж і поперек нашого краю.

Загалом, культурно-національне життя старого українського Сокаля — це прекрасна тема для майбутнього дослідника.

Сокаль, а краще кажучи, його Миколаївська церква — це колиска Берестейської унії; Сокаль був, хоча короткий час і неофіційно, осідком митрополита; в Сокалі працювали довгий час Василіяни; тут, врешті, Хмельниччина й боротьба за і проти унії залишили по собі непорушну традицію. Чи для освітлення усіх тих питань нашого минулого не варто зайнятися історією українського Сокаля з більшою увагою, аніж це було дотепер?