Головною артерією міста Сокаля була Львівська вулиця, на якій —недалеко від величавої церкви св. Ап. Петра і Павла — стояв великий будинок державної гімназії, побудований ще за австрійського володіння 1911 року. Після польсько-української війни польська окупаційна влада перетворила цю школу на суто польську під назвою: „Державна гімназія ім. А. Мальчевського в Сокалі”.
Була це спершу гімназія нового клясичного типу, з польською мовою навчання, а згодом, у шкільному році 1925/26, додано ще й математично-природничий відділ. Учні мали право вибирати цей чи інший тип програми навчання. Для учнів української національности українська мова була обов’язковим предметом.
Число учнів доходило до 500, з того 75% були української національности, решту становили поляки, з дуже малим відсотком жидів. Гімназія не була вповні хлоп’ячою, тому що в деяких клясах було по 5-6 дівчат. Також не була вона коедукаційною у звичайному розумінні цього слова через малий відсоток дівчат.
Учні сокальської гімназії були поділені на 8 кляс, з яких кожна мала по два відділи — А і Б. Лекції тривали по 45 хвилин. Початок і кінець шкільної години сиґналізував "терціян" — сторож гімназії (кол. єфрейтор цісарсько-королівської армії). До його функцій належало також розносити по клясах книгу оголошень директора гімназії. Між шкільними лекціями опівдні була "велика перерва", що тривала 25-30 хвилин.
В погідні, теплі дні шкільна молодь виходила на велике подвір'я на схід від будинку. Було тоді там повно руху, гамору і сміху. На цьому подвір'ї відбувалися гри й забави під час навчання руханки, а також різні вправи молоді, що належала до Пласту чи до інших організацій. Недалеко від будинку гімназії, ближче вулиці Шляхетської, була гімнастична заля з усім руханковим приладдям; там влаштовувалися всякі курси, святкування та концерти.
В будинку гімназії, крім кляс, містилися фізичний, хімічний і ботанічний кабінети, помічні в навчанні. Хемічна лябораторія була дуже примітивна, мала тільки вбоге устаткування.
Навчання стояло в більшості на високому рівні. Вислід кожного навчання, як відомо, зумовлений кваліфікаціями й особистими прикметами вчителів. Як і в будь-якій іншій виховній установі, не всі наші вчителі були однаково добрі. Були в нас учителі високої кляси, були також учителі з кваліфікаціями нижче прийнятого рівня. Як це водилося в цілій Галичині, ми називали вчителів "професорами", а гімназистів — студентами.
Навчання відбувалося за старою методою: з підручників і вчительських викладів, що їх учні записували в своїх зшитках, без будь-якого практичного навчання в лябораторіях чи кабінетах, де учні могли б переводити самостійні досліди, бо гімназія в Сокалі не мала ніякого наукового устаткування. ДИРЕКТОРИ ГІМНАЗІЇ
В часах мого навчання, в шкільні роки 1919/20-1926/27, директором був д-р Генрик Копія. Крім директорських обов'язків, він також був викладачем польської мови. Була це порядна людина з прикметами доброго педагога. На лекції польської мови він приходив завжди з пальтом "наопашки", яке ще збільшувало ширину його й так опасистого тіла. Його огрядна особа для не одного з кас була не раз темою карикатур, рисованих на зшитках під час лекцій.
Треба підкреслити, що Генрик Копія на посту директора гімназії в Сокалі, в роках 1918-1926, ставився до української молоді, до своїх вихованців, з великою толерантністю, дарма що польський уряд на окупованих теренах усюди виявляв свою ворожість до українців. За дозволом дир. Копії існував у нашій гімназії Літературний гурток, влаштовувано свята в честь Тараса Шевченка, діяв Пласт. На негативний рахунок директора можна б записати факт ліквідації Пласту в нашій гімназії 1924 р., хоч це сталося не з його волі, а радше на доручення шкільної кураторії у Львові. Це трапилося, отже, надовго перед 1930 р., в якому польський уряд похоронив увесь Пласт. Як причину свого рішення кураторія використала нагоду: участь нашого пластового куреня в панахиді, відслуженій в пам'ять Ольги Басарабової, члена УВО, яку польська поліція замордувала в лютому 1924 року. Курінним у той час був учень 7-ої кляси, Василь Максимець. За цю "провину" пластунів Пласт у сокальській гімназії розв'язано, а Максимця виключено з гімназії.
Умови для розвитку й діяльности самостійних гуртків у нашій гімназії погіршилися з приходом на пост директора Урбана Пшиправи після того, як Генрик Копія перейшов працювати до університетської бібліотеки у Львові. Урбан Пшиправа мав марку україножера з кіл шовіністичної Народово-Демократичної Партії, т. зв. "ендеків". З його появою повіяло іншим духом, настав зовсім інший курс. На другому році свого панування в сокальській гімназії Пшиправа міг похвалитися своїм пер¬шим польонізаційним успіхом: він змусив промовця на Шевченківській академії виголосити доповідь польською мовою. Але про це згодом.
У шкільному 1933/34 р. обов'язки директора гімназії виконував Роман Ратусінський, а з наступного навчального року аж до другої світової війни директором був молодий, але протеґований урядом, Владислав Вітек. Восени 1939 р. до Сокаля прийшли московські "визволителі" і впровадили свою систему середнього шкільництва. Ця московська окупація тривала до кінця червня 1941 року, а в половині липня її замінила німецька. Осінню відновлено навчання в гімназії, директором якої був тоді Омелян Ковальський. Коли він трагічно помер (при малюванні кімнати в будинку гімназії впав з драбини), директором став Василь Олійник. Тоді ця гімназія мала назву: "Державна гімназія з українською мовою навчання в Сокалі". УЧИТЕЛЬСЬКИЙ ПЕРСОНАЛ
Одним із найкращих наших учителів був довголітній катехит о. Захарій Лехицький, що крім релігії для українців учив також латини в нижчих клясах. Педагог високої кляси, він був нашим улюбленцем. Високого росту, з гарним обличчям, чорною чуприною і чудовим голосом — басом.
Навчання релігії відбувалося окремо для української і окремо для польської молоді. Не раз о. катехит Лехицький приходив перед початком лекції до нашої кляси, відхиляв легенько двері та звертав нам увагу: "Не робіть мені стиду перед нашими сусідами...", маючи на увазі учнів-поляків, що мали навчання в клясі поруч.
Катехитами в сокальській гімназії згодом були о. П. Голинський і о. д-р Теодор Вергун, що водночас був опікуном бурси для української молоді в Сокалі і мешкав у бурсі.
Крім навчання релігії, учні сокальської гімназії були зобов'язані ходити на т. зв. "екзорту". Кожної неділі чи свята учні збиралися в своїх клясах, по перевірці присутности виходили парами на хідник перед гімназійним будинком. Ряди учнів у дві пари тягнулися з гімназії до церкви, як довгі військові колони. Мала колона учнів-поляків ішла до місцевого костела в південній частині міста.
Довголітнім учителем та опікуном нашої кляси був Іван Литвин. Кожного дня він приїжджав до Сокаля з с. Поториці на маленькому візочку, що його тягнув малий коник. Візок і коня він лишав у багатого міщанина Каравана, що жив навпроти нашої гімназії. Литвин був для нас не тільки опікуном, але й репрезентантом української інтелігенції, що вийшла з села, нашим виховником серед багато більшого числа вчителів-поляків. Був він високого росту і доброго серця. На жаль, його здоров'я підкошувала туберкульоза легень, від якої він в'янув і на наших очах помер 1923 року. Ми дивувалися, що медицина не мала жодного ліку на цю страшну хворобу в той час. Наука не знала ще антибіотиків, що могли б урятувати життя йому та багатьом іншим жертвам сухіт серед нашого населення.
Викладачем української мови був Степан Шах, якого слід зарахувати до висококваліфікованих учителів. (Варто нагадати, що офіційно польська шкільна влада вживала в школах слово "руський" замість "український"). Шах з'явився в нашій гімназії 1925 р. і перебував тут не довше, як три роки. Зі Сокаля його переведено до Академічної Гімназії у Львові з українською мовою навчання; згодом він став директором державної гімназії в Перемишлі. Був це завжди елеґантно зодягнений пан, "денді", що вирізнявся виглядом і поставою між усіма вчителями нашої гімназії. Навчання української мови й літератури вів на дуже висо¬кому рівні і дуже цікаво; кожна його лекція була для нас духовним бен¬кетом. Його лекції були для нас тим цінніші, що до того часу ми вчилися української мови лише самотужки, бо польська шкільна влада не дозволяла вивчати українську мову ґрунтовно. По його відході до Львова прийшов до гімназії україніст Антін Демчук, родом із Сокаля. Була це гарна і тактовна людина.
Викладачами польської мови були різні вчителі. В нижчих клясах вчив польську мову відомий польський поет, виразник футуристичного напрямку в польській літературі, 3. Пшибось. Він був малого росту, завжди елеґантно вдягнений. Під час науки Пшибось бував захоплений своїми поетичними візіями і здавалося, що він не був зацікавлений своїми учнями, які одразу спостерегли його психіку.
У вищих клясах викладачем польської мови був Ян Шуфа — пострах для учнів у нашій гімназії. Він мав своєрідний стиль і методу навчання. Улюбленим "коником" — засобом у його навчанні був твір Адама Міцкєвіча Пан Тадеуш. Шуфа знав його майже напам'ять і вимагав від нас вивчати напам'ять довгі уривки цієї польської епопеї. Наслідком цього поема Пан Тадеуш, хоч і гарна своєю формою, була предметом ненависти серед гімназистів. Шуфа був дуже вимогливий, головно ж у письмових вправах, що їх він часто перечитував кілька разів, за кожним разом вишукуючи нові помилки. В деяких учнів цілі сторінки домашніх вправ були покреслені його синім олівцем і мали страшний вигляд. Шкільні й домашні вправи у зшитках були вирішальним чинником в оцінці знання польської мови його учнів.
Таким же самим пострахом для учнів сокальської гімназії був учитель латини Роман Ратусінський, поляк. Його знання граматики та клясичної мітології було блискуче. Зате поза рамки цього знання він не виходив: діяпазон його знання та інтелектуальні здібності були дуже обмежені. Доказом того була його неспроможність скласти вчительський іспит, хоч і пробував це тричі.
Пізніше польську мову у вищих клясах учив д-р Єжи Поґоновський, який приятелював з Шахом. Він дуже гарно відносився до учнів-українців і часто, на перервах, розмовляв з ними українською мовою. В другій половині 30-их років Поґоновський відкрив адвокатську канцелярію у Варшаві і був оборонцем українців у Варшавському апеляційному суді.
Викладачами німецької мови були А. Процик і Кость Бутринський, обидва українці. Перший із них мав русофільські погляди, держав усе руку на серці й нарікав, що "мне серце болі" (болить мене серце); він учив нас співати інтернаціональний студентський гимн "Ґавдеамус іґітур". Другий учитель, К. Бутринський, надміру нервовий, не міг дати собі ради зі збиточними учнями, що часто своїми вибриками пере¬ходили межі пристойної поведінки.
Учителем математики в нижчих клясах був М. Роґошевський, українець. Він мав гарну, чорну, виплекану борідку, яку часто гладив і підносив угору... У вищих клясах математики вчив Нікодим Ґавронський, поляк, який мав нервову звичку рухати вусиками, як крілик. Серед учнів гімназії ходила (мабуть, правдива) чутка, що цей учитель не мав навіть закінченої університетської освіти, а працю в гімназії дістав тому, що не було фахових учителів. В одній ділянці він був спецом, а саме в нарисній геометрії. Він знав її досконало і вмів нам її задемонструвати. Зате креслення геометричних фіґур у призматичній проекції були його слабкою сторінкою. Учні-всезнайки дійшли до висновку, що поза однією ділянкою він нічогісінько не знав з математичних наук.
Навчання хемії в сокальській гімназії було на дуже низькому рівні, тому що учитель Б. Марковський сам мало що знав з цієї науки. Наші мудрагелі говорили, що він поза формулу води (Н2О) не вийшов... Мій друг Григорій Мигаль так характеризує цього вчителя: "Бартек Марковський — цікава, оригінальна, а навіть комічна, але як же злобна постать. Я не знав, що він теж учив у гімназії, бо відомий був як учитель семі¬нарії ще з-перед війни, про що розказували старші учні. Він мусів бути протеґованим і за австрійських часів, і в перших польських роках, бо це був не то неук, але таки дурак. Нічого він ні з фізики, ні з хемії не знав. Без підручника в руках нічого путнього сказати не міг. Заглядав до підручника, опитуючи учнів, бо не був певний, чи учень правильно відповідає... Він учив мене фізики один рік, я в нього нічогісінько не навчився, але оцінку мав добру. Він того року будував хату і кожного пополудня на допоміжних роботах у нього було не менше 30 учнів семінарії. Там і я оцінку в нього "заробив"..." Він не вмів защепити нам любов до тієї чудової науки і наслідком цього цей предмет не викликав зацікавлення серед учнів гімназії. Мене приваблювала хемія з її формулами, і я любив її над усе, дарма що вчитель цього предмету був невдаха в своїй професії.
На кращому рівні було навчання фізики. Вчителем був Іван Сокіл, уродженець с. Хлопятина, Сокальського повіту, українець, який умів захопити учнів своїм предметом. Він користувався науковим допоміжним приладдям і переводив багато експериментів, що приваблювали нас до вчителя і цієї дисципліни.
Історії вчив Войцєх Словік, поляк, який на лекціях часто ходив рівномірним кроком з одного кутка шкільної кімнати в інший, мовчки, з гадкою про те, щоб тільки швидше час минув... Учні були вдоволені тим, що не мусіли входити в історичну гущавину хрестоносних походів чи інших складних воєн. У приватному житті він був великий мисливець і рибалка, а також любив подорожувати. З учителем Словіком учні сокальської гімназії відвідували Шлезьк, Краків, Варшаву, сталеливарні в Гуті Королівській, копальню соли в Бохні з її чудовими сталагмітами і сталактитами. Він також навчав географії учнів нижчих кляс, а вчив він та пояснював чудово. Словік залишався вірний своїм соціялістичним поглядам і на робітничих парадах 1 травня маршував у робітничій колоні вулицею попри нашу гімназію.
Рисування в нашій гімназії навчав артист-маляр Я. Журавський, поляк, одружений з українкою Сатурською. Він ходив з учнями малювати цікаві краєвиди й архітектурні будівлі в Сокалі, мав звичку креслити різні картини на обкладинці шкільного щоденника. Серед малярів у Польщі він мав уже вироблене ім'я, часто брав участь у польських малярських виставках, а також виставляв свої картини у вітрилах найкращих сокальських крамниць. Пригадую собі його картину-олію "Явна грішниця", що своїм кольоритом, своєю формою приковувала увагу прохожих глядачів.
Вкінці слід згадати вчителя руханки Станіслава Цибулю. Була це проста людина і невідомо, чи він мав будь-які кваліфікації навчати руханку в гімназії. Одну ділянку він знав добре, а саме спортові гри. Він навчив нас грати в палянта, різновид північноамериканського бейз-болу.
Між учителями було також двох жидів: Айзенберґ, який учив історію, і Цукєр — учитель німецької мови. ПЛАСТ
Перші клітини організованого Пласту в Галичині постали перед першою світовою війною, восени 1911 року, при державній Академічній Гімназії у Львові. Засновником Пласту, як організації української молоді, був д-р Олександер Тисовський (псевдо Дрот).
Немає офіційних даних про те, що Пласт існував при сокальській гімназії перед першою світовою війною, але відомо, що вже в квітні 1914 р. у Сокалі вийшов журнал "Пласт". Це наочний доказ того, що Пласт у Сокалі був уже зорганізований. По українській визвольній війні Пласт відновив свою діяльність у Львові в 1920-1921 роках.
Також у сокальській державній гімназії, вже осінню 1921 року, створено пластову станицю, що мала назву: "Десятий полк ім. гетьмана Петра Дорошенка". Опікуном Пласту був учитель Іван Сокіл, колишній старшина УГА. Протягом шкільного року кожної суботи відбувалися сходини нашого "полку", на які приходив наш опікун і, на військовий лад, переводив перегляд усіх пластових частин. Згодом "полк" перезвано на "курінь", але назва "полк" таки залишилася аж до ліквідації Пласту в Сокалі. За пластовою термінологією, я вживаю правильний термін "курінь" замість слова "полк".
У склад пластової старшини нашого куреня входили учні вищих кляс гімназії: курінним був Богдан Блащук, курінним писарем Володимир Стефанишин, скарбником Дмитро Зінько (родом із Лещкова). Другим курінним Пласту був Юліян Савчук, родом з Угринова (пам'ятаю, що ходив у гарних чоботях). Курінь мав чотири "сотні", кожна "сотня" — чотири гуртки. Я належав до гуртка "Ведмеді". Гуртковим у нас був Олесь Криницький. Сходини гуртків відбувалися по науці або у вечірніх годинах, у шкільних залях. Чисельність куреня досягала 200 членів. Всіх членів Пласту обов'язував пластовий однострій, що включав і пластовий капелюх, такий, як на еміграції носять члени пластового куреня "Лісові чорти". Всі ми мали папиці, що також були обов'язковою частиною нашого пластового виряду. Під час курінних сходин гімназійне подвір'я було заповнене "пластовим військом" з палицями. Члени куреня засвоювали військовий вишкіл з гадкою, що ці вправи стануть їм у пригоді в майбутньому, в українській армії самостійної української держави.
В першій сотні сотенним був Михайло Павлюк, у другій Василь Тюхтій, обидва з Угринова. Вони носили блискучі, з твердими високими халявами чоботи, чим нагадували кавалерійських старшин, хоч не мали військових мундирів. Тюхтій — згодом ветеринарний лікар — служив при польській кавалерії. Павлюк став адвокатом у Сокалі (одружився з Дозею Свидницькою з Забужжя); за другої світової війни замордували його поляки в Грубешеві, де він тоді був посадником міста. Крім "військових" вправ на гімназійному подвір'ї, члени Пласту на своїх сходинах у домівці вивчали пластовий закон; пластовий гимн і пластову присягу ("Присягаюсь своєю честю, що робитиму все, що в моїй силі, щоб бути вірним Богові й Україні") кожний з нас знав напам'ять. Усе те була підготова до пластових проб і практичного "пластування".
Весною та в гарні осінні дні Пласт улаштовував прогулянки до лісу "Валявки" над Бугом, у північній околиці міста. Прогулянки ці були для нас великою подією та радістю. Там ми вчилися теренознавства, сигналізації, читання знаків, слідів, вивчали в практиці азбуку Морзе. (Теренових ігор ми не переводили, як це роблять тепер пластуни у діяспорі). Кульмінаційним пунктом наших прогулянок були марші через місто. Маршували ми з піснею на устах. Ці марші не були по душі місцевій польській поліції, але вона не могла їх припинити чи заборонити, бо Пласт був легальною гімназійною організацією. Не влаштовували ми літніх пластових таборів, бо ця ділянка праці в Пласті була в нас щойно в стадії плянування. Зате ми влаштовували свято весни на св. Юрія, патрона українського Пласту. Восени 1923 року ми влаштували пластову вечірку для всієї громадськости в залі Народньої Торгівлі під гаслом "Будьмо знайомі". На цьому вечорі виступав пластовий хор, що ним керував Ярослав Кнейчук.
Під час нападу бойовиків УВО на державну пошту під Бібркою в липні 1930 року згинув член УВО і водночас пластун сл. п. Гриць Пісецький, що був тоді в пластовому однострої. Для польської влади це була зручна нагода ліквідувати Пласт. Це й сталося 26 вересня 1930 року. (Як сказано, в Сокалі ця сама доля стрінула Пласт далеко скоріше). Цей удар пластуни сприйняли з болем серця, але не підкорилися: з того часу Пласт перейшов у підпілля і далі проводив свою діяльність як у Львові, так і в інших містах Галичини вже в таємних формах.
Ще перед розв'язанням Пласту Володимир Стефанишин створив у Сокалі курінь старших пластунів "Крилаті". Членом цього куреня був теж сл. п. Петро Саноцький (родом з Тартакова), якого вбили поляки під кінець другої світової війни. Про Пласт у Сокалі згадує Василь Максимець у своєму спогаді, надрукованому в журналі "Пластовий Шлях". ЛІТЕРАТУРНИЙ ГУРТОК
При сокальській гімназії існувало товариство учнів п. н. "Літературний гурток", членами якого були майже всі учні-українці. Сходини гуртка відбувалися час від часу в неділю по св. Літургії, в будинку гімназії.
Завданням Літературного гуртка була самоосвітня праця членів у ділянці української історії й культури, та в першу чергу української літератури. Участь членів у сходинах була дуже велика. Можливо помагало тут і те, що на сходини (за неписаним законом) запрошувано милих гостей — дівчат із дівочої учительської семінарії. Чи не тому була така велика фреквенція?... їхня присутність на сходинах гуртка вносила елемент різнорідности в монотонність гімназійного життя.
Літературний гурток репрезентував перед дирекцією гімназії голова товариства. Його праця зосереджувалася в тому, щоб підшукати серед учнів гімназії (очевидно, українців) доповідачів із самоосвітніми рефератами, проводити сходинами та бути модератором у дискусіях, що відбувалися по рефератах.
Першим головою Літературного гуртка, заснованого весною 1924 року, був Софрон Коліда, родом із с. Опільсько, Сокальського повіту, мій сусід і великий приятель. Кожного дня він ходив пішки з дому своїх батьків до гімназії, міряючи своїми ногами 5 км дороги зі свого села до Сокаля. Цей стрункий, з гарним обличчям юнак, був дуже талановитий учень, один з найкращих у своїй клясі. Він був також виховником в українській бурсі на вулиці Шляхетській, де він і проживав в останні свої гімназійні роки. Тут він зустрів доньку о. д-ра Т. Вергуна, Марусю, і по закінченні студій у Богословській Академії у Львові одружився з нею. Відомий як великий патріот і громадянин, він був парохом у с. Махнівці Турчанського повіту. Про це гарно написав Іван Смолій у книжці "У зеленому Підгір'ї". Там і зустріла його смерть з рук червоних московських загарбників.
Другим головою Літературного гуртка в 1925/26 році був Теодосій Комарчевський, мій приятель, уродженець Хороброва. Він також закінчив Богословську Академію у Львові й одружився з донькою о. Кузен-ки, Марійкою. Живе тепер у Польщі. Останній раз ми стрінулися з ним у селі Люблинець Новий, Любачівського повіту, де його тесть був парохом. У сусідньому селі, в Люблинці Старому, жили батьки моєї дружини; мій тесть був там директором школи. Наша зустріч пам'ятна тим, що в той час (осінь 1939 року) ми вперше побачили солдатів Чер¬воної Армії, які прийшли "визволяти" братів українців з польського "шляхетського ярма".
Щороку в березні Літературний гурток улаштовував Шевченківський концерт, до якого ми готувалися довгий час. Багато часу ми витрачали на проби співу нашого хору, що ним керував наш друг Ярослав Кнейчук, син місцевого дяка при церкві св. ап. Петра і Павла. Наш Славко був дуже талановитим диригентом. Не знаю, чи мав він музичну освіту, але здогадуюся, що він був самоуком, хоч із феноменальними музичними здібностями та чудовим голосом. Крім того, Кнейчук був талановитим скрипалем, прекрасно грав на фортепіяні та інших музичних інструментах. Покінчивши теологічні студії в Духовній Семінарії в Перемишлі, він став парохом у містечку Белзець, недалеко від Томашева. У 1943 році згинув з рук польських бандитів. Після Кнейчука диригентом хору був Богдан Шилкевич.
Гімназійний хор у Сокалі складався з багатьох учнів-співаків, а солістом у ньому був мій найкращий друг Омелян Плешкевич, син о. Івана Плешкевича, довголітнього пароха с. Боратина. Всі сини о. Плешкевича були дуже музикальні, а було їх чотири: Маріян, Юрій, Омелян і Володимир. Репертуар нашого хору обіймав пісні українських композиторів старшої генерації, з-перед першої світової війни, напр. Ізидора Воробкевича і інших. В програмі академії на честь Т. Шевченка, крім хорових точок, був звичайно виступ дириґента нашого хору Ярослава Кнейчука із скрипковим сольо. Учасником наших академій бував ще один українець — учень чоловічої семінарії в Сокалі, вихованець учителя С. Рейманського, Євген Курочка, родом з Нисмич. Весною 1927 року він помер на діябет у молодому віці.
В діяльності нашого Літературного гуртка 1927 р. сталася подія, яку слід тут згадати. Учитель української мови, Степан Шах — опікун Літературного гуртка, за підшептом і апробатою директора гімназії Урбана Пшиправи, впровадив новий елемент у програму концерту на честь Т. Шевченка: доповідь про його життя і творчість мала бути виголошена польською мовою. Цей проект викликав серед учнів велике обурення. Хоч Шах взявся за цю справу з великим запалом і послідовністю, мав він великі труднощі підшукати кандидата на промовця. Він просив мене написати доповідь і виступити в цій небажаній ролі. Коли я відмовився (хоча ми були в сердечних відносинах), він сам напи¬сав доповідь і доручив виголосити її одному учневі з математично-природничого відділу 8-ої кляси. Так чи інакше, академія в честь Т. Шевченка того року відбулася в нашій гімназії з безпрецедентною доповіддю польською мовою. Початок промови пам'ятаю досі. Промо¬вець почав її українською цитатою Шевченкової поеми "На вічну пам'ять Котляревському":
Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди; Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!
"Tak spiewat wieszcz narodu ukrainskiego Taras Szewczenko…" і далі читав усе польською мовою. Його слова прогомоніли серед гробової тиші авдиторії, що заповнила гімнастичну залю по вінця.
Реакція на цю промову була дуже неприхильна не тільки серед учнів, але й також серед громадськости Сокаля і поза ним. У популярному півтижневику "Новий Час", що виходив у Львові в пресовому концерні І. Тиктора, був надрукований дуже критичний допис про наш концерт, підписаний криптонімом. Дописувач усю вину за виступ промовця на Шевченківській академії з доповіддю польською мовою скинув на Степана Шаха. Дійсно, така подія трапилася перший раз в історії нашої гімназії по першій світовій війні. Ніхто не знав, хто був автором допису, але сам Шах переказав мені, що цей допис написав Африкан Хрущ, мій земляк з Хороброва, який у той час був секретарем філії Т-ва "Просвіта" в Сокалі. У місті ходили поголоски, що в результаті цієї події Степан Шах здобув велику ласку в шкільній кураторії у Львові, яка, оцінюючи цей його успіх в її польонізаційній політиці в Галичині, перевела його з Сокаля до Академічної Гімназії у Львові, а згодом на пост директора державної гімназії з українською мовою навчання в Перемишлі. Чи ці чутки були правдиві, мені не відомо, бо це міг бути також тільки випадковий збіг обставин. ГІМНАЗІЙНА ОРКЕСТРА
В 1930-их роках у сокальській гімназії зорганізовано духову оркестру. Кошти закупівлі інструментів покрила дирекція школи. Опікуном оркестри був учитель Нікодим Ґавронський, а його асистентом — учень Богдан Шилкевич. Оркестра ця була у стадії розвитку і не перевищала аматорського рівня у своїх виступах на форумі сокальської гімназії. РАДІОАМАТОРСЬКИЙ КЛЮБ
У навчальному році 1921/22 цей же вчитель Ґавронський зорганізував у гімназії радіоаматорський клюб. Великим прихильником і його правою рукою в ділянці радіотехніки був учень Михайло Трешневський, син о. Е. Трешневського, пароха в Хороброві та Варязького декана. Членський внесок до клюбу становив 5 польських злотих, що на ті часи була чимала сума. Радіотехніка була улюбленим зайняттям Ґавронського, який бажав цю ділянку опанувати і висліди своїх дослідів продемонструвати учням нашої гімназії. КУРС ТАНЦІВ
Треба ще тут згадати, що дирекція гімназії в шкільному році 1921/22 дала дозвіл улаштувати курс танців, що його провів якийсь мандрівний учитель танців, гарно вдягнений, елегантний пан. Курс тривав три тижні, а його учасниками були гімназисти та учениці жіночої семінарії. СПОРТ
У сокальській гімназії не було жодних спортових команд. Під час лекцій руханки учні брали участь у всіляких спортових іграх, а особливо любили відбиванку. ЗАГІН ВІЙСЬКОВОЇ ПІДГОТОВИ
У згоді з мілітаристськими тенденціями-польської окупаційної влади на землях Західньої України дирекція гімназії, на доручення шкільної куратори, заснувала Загін військової підготови (ґуфєц пшиспособєня войсковеґо). Була це парамілітарна організація, що мала на меті дати середньошкільній молоді початковий військовий вишкіл. "Стрільці" в цьому загоні вчилися стріляти по цілях з ручної вогнепальної зброї. Комендантом загону був учень нашої гімназії Казімєж Садовяк, що в той час мав уже певні зачатки на професійного старшину польської армії; при тому був великий україножер. ЖІНОЧА ВЧИТЕЛЬСЬКА СЕМІНАРІЯ
Після польсько-української війни засновано в Сокалі, крім державної гімназії, також жіночу вчительську семінарію з польською мовою навчання. Була це приватна школа, спершу під опікою якогось польського товариства, а зчасом вона дістала право "прилюдности". В своїх початках ця школа не мала власного будинку і приміщувалася в нашій гімназії. Навчання відбувалося в пополудневих годинах. По якомусь часі, в 1925-1926 роках, місто вибудувало для вжитку жіночої семінарії окремий будинок на Львівській вулиці, навпроти польського костела, приблизно за один км від гімназійного будинку. З того часу семінарія усамостійнилася. її директором став А. Покорни, який давніше вчив рисування та німецької мови в чоловічій семінарії. Наука тривала 5 років. Абсольвентки семінарії ставали вчительками в початкових школах. Учениць у семінарії було приблизно 200, з того — приблизно 75% українок і 25% польок.
У складі вчительського збору жіночої семінарії були як українці, так і поляки, з перевагою цих останніх. Між учителями-українцями слід згадати д-ра Луку Луцева, який був викладачем української мови. Був це великий авторитет для всіх учениць і добрий знавець української літератури. Хоч він утішався повагою серед учениць, то не раз був предметом і таких жартівливих зауважень з боку дівчат, як ось: "Пане професоре, якщо ви оженитеся зі мною, то я вам усі ґудзики попришиваю...", говорила Маруся С. Згодом Лука Луців жив у Нью-Йорку і працював членом редакції "Свободи". Помер 1 грудня 1984 року в Філядельфії.
Учителем історії та географії в семінарії був Гнат Гнатюк, родом з Угринова. Він також був предметом жартівливих зауважень молодих дівчат.
З-поміж студенток жіночої семінарії в Сокалі слід згадати уродженок Сокаля, які вийшли з міщанства та з родин середньої кляси цього міста. Багато було учениць із сіл Сокальщини і також з інших повітів Галичини й Волині. Ученицями в семінарії були, м. ін., Софія Горошко, (згодом — моя дружина), Оля Гапанович — прибрана донька-ачителів Федора і Марії Вибранців з Хороброва, Маруся Салук (донька о. Л. Салука) і Наталка Сисак (померла на сухоти 1930 р.). З гурту абсольвенток семінарії вийшла теж моя тітка Тетяна Ременьовська, яка спочатку вчителювала в Білорусії, а потім у Польщі. ЧОЛОВІЧА ВЧИТЕЛЬСЬКА СЕМІНАРІЯ
Державна чоловіча семінарія в Сокалі існувала ще перед першою світовою війною. її врочисте відкриття відбулося 31 серпня 1895 року. Тоді ж при цій школі зорганізовано бурсу для семінаристів. Спочатку семінарія містилася в будинку початкової школи на Забужжі, передмісті Сокаля. В тому році був тільки перший курс із 50 учнями, з того за релігією — 24 римо-католики, 22 греко-католики і 4 жиди. В 1921/22 р. семінарія містилася в будинку гімназії, займаючи там цілий партер.
Зчасом семінарія перенеслася до нового будинку на розі вулиці Тартаківської і Маркіяна Шашкевича, у східній частині міста. Будинок цей був споруджений у той самий час і в тому ж стилі, що й державна гімназія в Сокалі.
Уже за польської окупації Галичини, 1925 року, семінарія святкувала своє 30-ліття. З тієї нагоди вийшла 100-сторінкова книжка про історію цієї освітньо-виховної установи; на жаль, наскільки мені відомо, це видання не збереглося.
Хоч до першої світової війни чоловіча семінарія була двомовною ("утраквістичною"), за Польщі вона стала державною школою з польською мовою навчання. Завданням учительської семінарії було підготувати учительські кадри для початкових шкіл Сокальського повіту. Навчання тривало п'ять років, тобто мало 5 курсів, з яких кожний нараховував 30-40 учнів. П'ятий курс був призначений головно практичній підготовці до вчительської професії.
Першим директором школи був Іван Матіїв, а потім на його місце прийшов Володимир Коцовський (помер І920 р.), який разом з проф. О. Огоновським був співавтором малої граматики української мови. В словниковій частині Енциклопедії Українознавства віднотовано творчість цього сокальського педагога, письменника і науковця. (Енциклопедія Українознавства, том 3, стор. 1153.) У половині шкільного року 1921/22 директором назначено Євгена Мандичевського, сина українського священика, який був послом до Віденського парляменту. Мандичевський був дуже добрим педагогом, мав великий організаційний хист, на лекціях української мови й літератури говорив українською мовою. Був одружений з полькою, своєю колишньою секретаркою. У 1925 році розійшлася в Сокалі вістка, що Мандичевський "змєніл обжондек" (змінив обряд) і перестав ходити до нашої церкви. Григорій Мигаль, випускник учительської семінарії в Сокалі, подає наступну інформацію в зв'язку з цією подією:
"На це дуже гостро зареаґував наш незабутній катехит о. д-р Олекса Грицик, бо того ж року ніяк не хотів сісти до матурального знімка біля Мандичевського. Коли хлопці, просто в сльозах, його просили, він заявив: "Я коло тієї свині не сяду". І на тому знімку залишилося одне порожнє місце, біля Мандичевського". (Григорій Мигаль у листі до автора з 9 березня 1983 р.)
В половині квітня 1927 р. серед сокальчан поширилася поголоска, що Мандичевський пішов на пенсію, ще перед закінченням шкільного року. На ділі, він став інспектором шкіл у Камінці Струмиловій. Обов'язки директора в семінарії після того виконував поляк С.Романовський. На його місце прийшов А. Андрухович, учитель державної семінарії та викладач вищих учительських курсів у Львові. Він працював на тому посту аж до вибуху другої світової війни.
Учительський персонал у чоловічій семінарії мінявся. У той час, як директором був Іван Матіїв, катехитом був о. Андрій Козій. На його місце прийшов згодом о. Олекса Грицик. Серед учителів-українців у семінарії були: Банах, Сильвестер Вітошинський, Йонак, Г. Гудим, Є. Гамерський, Еліїв. Серед учителів-поляків: Адольф Покорни, Судол, Ґурняк, Станіслав Цибуля, С. Романовський, Б. Марковський, І. Стан-кевіч, С. Рейманський, Беднарський, Захарчук, Струсінський, Марія Бролік, Дембіцький і В. Марковський — чудовий учитель природознавчих наук, педагог з Божої ласки.
У чоловічій семінарії в Сокалі існували український і польський літературні гуртки. В українському гуртку головували Бойчук (із Забужжя) і Бен (уродженець Сокаля). На сходинах Літературного гуртка учні читали доповіді на різні теми, головно з літератури, але й також з таких віддалених від неї тем, як математика, фізика чи біологія. В 1925 р. дир. Є. Мандичевський з'єднав обидва літературні гуртки в один під польською назвою: "Кулко літерацкє". "Кулко" це проіснувало недовго через брак зацікавлення ним серед учнів семінарії.
В учительській семінарії були три оркестри: струнна, симфонічна і духова. Дириґували цими окрестрами вчителі музики й співу. Творилися також струнні дуети, тріо, квартети, що в них першу скрипку грав Григорій Мигаль. Між учнями-українцями на перше місце висувалися музики: Юліян Луцик, Григорій Мигаль і Євген Курочка. Перед Луциком був у семінарії один талановитий скрипаль родом із Сокаля (на жаль, прізвища не пам'ятаю), який виконував речі малої форми, як серенади, клясичні вальси, а навіть деякі частини скрипкових концертів.
У семінарії діяли три хори: загальний, український і польський. Диригентами українського хору були: Побережко, Юліян Луцик, Олекса Гнатюк, Григорій Мигаль, Євген Курочка. Опікунами хору були вчителі Вітошинський і Еліїв. Український хор майже кожного року влаштовував концерт у честь Т. Шевченка, у виконанні учнів семінарії. ІНШІ ШКОЛИ В СОКАЛІ
У Сокалі перед другою світовою війною існувала приватна Торговельна школа, власником якої був Корвін-Кохановський. Спершу була вона трирічня, а згодом її програму розширено на чотири роки і названо Купецькою гімназією. Викладовою мовою була там польська. Учителями в цій школі з українців працювали проф. Іван Тріска та Ярослав Давидович. Школа ця була дуже на часі, зокрема для українців, які розбудовували промислові й торговельні підприємства й верстати праці у своєму місті.
Головна 
