П`ятниця
29.03.2024, 01:14
..........
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна Реєстрація Вхід
Меню сайту

Розділи новин
Про мережу Карітас [0]
Сокаль і Сокальщина [31]

Міні-чат
200

Головна » 2008 » Вересень » 1 » На шляху до держави /1941-1943рр./
На шляху до держави /1941-1943рр./
19:43
Вибух німецько-совєтської війни 22 червня 1941 року застав мене в Сокалі над Бугом, на самому кордоні загарбаних теренів двох конкуруючих із собою народожерних імперіялістів. Я був тоді наочним свідком панічної втечі більшовицько-енкаведівських вельмож та бундючного в'їзду самовпевнених у своїй перемозі на сході Европи німецьких "юберменшів". Була гарна соняшна неділя. Того дня пополудні ми, гурток вчорашніх "совєтських граждан", зійшлись в пошкодженому гарматнім обстрілом будинку Союзу Кооператив на нараду для обміркування становища та винесення рішень, що нам треба робити. Рішено насамперед зорганізувати народню міліцію для охорони маґазинів і об'єктів загального громадського значення від грабунків жадібних наживи елементів. Не менш важливою була справа організованого виступу українських господарів перед німецькою владою. До офіційної зустрічі з німецьким Ортскомендантом та його адьютантом прийшло в понеділок 23 червня в будинку міської ради. Ортскомендант висловив своє задоволення і подяку українцям за спонтанне зорганізування міліції і перешкодження грабункам та погодився на запропонований нами склад Тимчасової Міської Управи.

Перші дні нової влади були повні напруження і неспокою. Совєтські армії поспішно відступали на схід. За ними просувалися нестримною лявіною німецькі війська. За Львів ішли ще бої. З довколишніх підлісних сіл алярмували раз-у-раз про появу більшовицьких недобитків із залог прикордонних бункрів, які не встигли вчас відступити на схід. В с. Лучицях більшовицькі мародери вбили українського священика о. Мартина Миколайчука. В Тартакові наступаючі п'яні німецькі солдати розстріляли всіх мешканців кільканадцяти будинків, під закидом, що до них хтось стріляв. Над Сокалем майже кожного дня появлявся совєтський літак та обкидав бомбами скупчення німецьких автомашин на вулицях, вбиваючи знову ж цивільне населення. На кілька днів затримався в місті відділ ґештапівських "фазанів", що дав усім погля-дову лекцію методів діяння гітлерівського Райху. Ґештапівці забрали з державного банку кілька мільйонів карбованців і всі дорогоцінності, негайно розстріляли 300 вибраних найздоровіших молодих жидів та від'їхали на схід, заповідаючи свій поворот за місяць-два. Вони були певні, що до того часу зовсім розгромлять СССР.

По їхнім від'їзді ми почали щораз більше брати під свої впливи літнього і досить добродушного Ортскоменданта. Ми страшили його більшовицькими партизанами по лісах та діставали від нього все більше карабінів і амуніції для озброєння наших міліціонерів не тільки в Сокалі, але й по селах.

Вже на другий день після вибуху війни почали через Буг перекрадатися поодинокі люди і групи з т. зв. "похідних груп", зорганізованих віддавна по німецькому боці демаркаційної лінії Організацією Українських Націоналістів під проводом С. Бандери та висипаних тепер з визначеними завданнями на схід. Вони мусіли критися перед все більш пильним оком німецьких стійок на Бузі та німецької польової жандармерії, яким дуже не по-нутру була ця мандрівка українського самостійницького активу на схід. Зорганізована нами повітова Команда української народньої міліції в Сокалі видавала їм посвідки в українській і німецькій мовах, що — мовляв — такий то чоловік, приналежний до громади "ікс" (в одному зі східніх повітів Галичини), вертається до своїх рідних. Ці посвідки не одному допомогли вирватися з німецьких лабет під час мандрівки на схід. В числі багатьох соток людей, які в останніх днях червня перейшли через Сокаль і одержали від нас супровідну посвідку, була теж дружина Романа Шухевича з дітьми. Ми знали, що Роман Шухевич очолював у той час український курінь в складі німецької армії, яка мала здобути Львів.

У вівторок 1 липня в Сокалі вже кружляли неясні чутки про здобуття Львова, про гори змасакрованих більшовиками трупів українських політв'язнів у Бриґідках і т. п. Про щось докладніше годі було в той час довідатися, бо майже всі радіоапарати німецька Ортскомендантура сконфіскувала вже в перших днях по вибуху війни. Але в середу перед полуднем до бюра Тимчасової Міської Управи і Команди української народньої міліції зайшли нові гості, що саме приїхали з-за Бугу. Це були: Микола Климишин, М. М-ч і М. Кравс (розстріляний німцями в Житомирі в лютому 1942 р.) Вони сповістили нас, що вчора зловили апаратом радіопередачу зі Львова з повідомленням про проголошення Народніми Зборами у Львові Акту відновлення Української Держави та створення Українського Державного Правління з Ярославом Стецьком як прем'єром. Ми прийняли цю вістку з бурхливою радістю. Але деякі речі були для мене неясні. Тому я взяв "на допити" Миколу Климишина, що був моїм шкільним другом з гімназійних часів та з часів польських криміналів. Микола не скривав передо мною правди, а сказав довірочно таке: Гітлер і його кліка ставляться скрито вороже до ідеї української самостійної держави. Вони трактують Україну і весь "схід Европи" як свій "лебенсравм". В кругах Вермахту маємо симпатиків ідеї незалежної України, Білорусії та ін., але вони не мають ніякого впливу на політику Третього Райху. Тактика ОУН під проводом С. Бандери йде тепер по лінії заскакування німців та творення доконаних фактів. Актом проголошення відновлення української держави будуть в Берліні напевно дуже заскочені і розлючені, так що незабаром треба буде сподіватися протидій з боку Ґештапо. Але на це нема ради. Нашим завданням є якнайбільше розголосити Акт відновлення Української Держави та творити на всіх ділянках самостійне українське життя, не оглядаючись на німців. Якщо німці мають (а вони напевно мають) якісь укриті наміри у відношенні до України й українців, то Актом ЗО червня ми їх примусимо скинути маску і розкрити карти, що вийде тільки на користь українській справі. М. Климишин радив нам не відкладати справи, тільки кувати залізо, поки гаряче.

Вістки про події у Львові блискавкою облітали всі села, міста і містечка. Вони скрізь викликали величезний ентузіязм і радість, притьмарену тільки вістками про мученичу смерть у Бриґідках багатьох рідних і знайомих. Між іншими, в числі закатованих був теж загально відомий і люблений в Сокалі д-р Богдан Чайковський. Загал населення зразу не дуже застановлявся над тим, чи Акт проголошення був доконаний за згодою німців чи проти їх волі. Народ прийняв цей акт як зовсім природну і самозрозумілу подію. Ми, попереджені М. Клими-шином, відповідно інструктували провідний актив по селах, де до голосу прийшли численні підпільники-революціонери з часів совєтської окупації.

На довірочній нараді повітового Проводу рішено проголосити Акт відновлення Української Держави в найближчу неділю, 6 липня 1941 р. До Львова поїхав по довірочні інструкції та по всі потрібні матеріяли спеціяльний кур'єр. Очікуючи нетерпеливо його повороту ( а їзда до Львова була в той час ще сильно утруднена та навіть рисковна), ми вели інтенсивну підготову не так до маніфестації, як радше до того, що могло після неї наступити, чи то з боку німців, чи з боку доволі сильного і численного в Сокальському повіті польського елементу. Ряди міліції по селах і в самому Сокалі сильно скріплено, очевидно, не питаючи згоди Ортскоменданта. Всі сільські управи були в руках випробуваних і готових на все українських громадян. В самому Сокалі українські "батьки міста" з певним занепокоєнням і резервою слідкували за нашими приготуваннями, бо не знали, як до маніфестації поставляться німці. Ортскоменданта повідомлено тільки, що в неділю відбудеться богослуження подяки за визволення. Наші хлопці, міліціонери, приводили до ладу сильно знищену німецькими гарматніми стрільнами церкву св. Петра і Павла. На площі біля церкви поставлено трибуну. Тут мало відбутися масове віче і властива маніфестація.

На жаль, не все відбулось так, як нам бажалось. Передовсім не повернувся зі Львова наш післанець, так що ми не дістали на час ніяких потрібних матеріялів, зокрема тексту Акту проголошення та Пастирського листа Митрополита Андрея Шептицького. До того, наші старші "батьки міста", зміркувавши, що справа не зовсім льояльна у відношенні до німців, вмили від усього руки і зайняли невтральну позицію. Та ми вирішили все одно не відкладати проголошення, хоч прийшлося зрезиґнувати з "паради", походу і ширшої програми.

Прийшла неділя 6 липня. Надворі була чудова погода. Церква св. Петра і Павла наповнилася вщерть людьми. Отець декан Степан Ничай виголосив патріотичну проповідь, закликаючи народ до вірности Богові й Україні в цей переломовий час. По богослуженні площу довкола церкви залили тисячні маси народу. Довкола трибуни, на якій маяв великий синьо-жовтий прапор, уставились потрійною лавою міліціонери під проводом Петра Щудла. За ними — розколихана маса народу.

У схвильовану товпу я кинув з трибуни грімкий заклик-привіт:

— "Слава Україні!"

— "Героям слава!" — відгукнула маса і з тисячів грудей зовсім спонтанно залунав спів-гимн "Ще не вмерла Україна".

Схвильований рівно ж незвичайністю моменту, я розпочав з трибуни промову:

"Українці, громадяни Сокальської землі! Мені припала велика честь сповістити вас про Акт відновлення Української Державности на звільненій від московсько-більшовицького ворога українській Землі..."

— Слава! Слава! Слава! — понеслось грімким гомоном по площі і всьому місті.

Я продовжував:

"Цей радісний факт стався ЗО червня цього року в княжому городі Льва, рясно зрошеному кров'ю українських борців і мучеників. На чолі Українського Державного Правління став член Проводу Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери, довголітній в'язень польських тюрем, Ярослав Стецько..."

— Слава! Слава! Слава! — знову перебили оклики промову.

"З підпілля, з тюрем, із заслання вертаються добре вам відомі бойовики-революціонери, яких першою ціллю життя є самовіддана служба українському народові... В імені ОУН під проводом Степана Бандери я закликаю Вас бути вірними і жертвенними оборонцями ідеї Незалежної Української Держави, без огляду на все, що може нам ще принести ця війна..

— Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава!

— Хай живе непереможна Українська Нація!

— Хай живе Тимчасове Державне Правління України та його перший Голова Ярослав Стецько!

— Хай живе Організація Українських Націоналістів та її Провідник Степан Бандера!

— Слава Україні!

Кожний оклик підхоплював народ, повторяючи грімко "Хай живе!" і на закінчення "Героям слава!"

Голосні оклики і спів притягнули увагу нечисленних німців із Ортскомендантури. Вони стояли збоку і з цікавістю все обсервували.

— "Це було гарно зроблено!" — ствердив пізніше Ортскомендант.
— "Маєте здисциплінований народ!"

На трибуну виступив голова Тимчасової Міської Управи д-р Степан Ріпецький, заохочений великим числом та ентузіязмом маніфестантів. Його промова була обережна, в ній він віддав належне і справі української державности, і справі німецьких "визволителів". Що ж, треба було...

Маніфестацію закінчено відспіванням "Не пора".

Народ розсівався по вулицях міста в радісному піднесеному настрою. Хотілося вірити, що справді настала нова, щаслива доба історії України. Але душу мимоволі огортали недобрі передчуття, та одночасно росло завзяття й детермінація: наперекір усім ворожим силам втримати, розбудувати й боронити незалежне українське життя на своїй землі.

Кілька днів пізніше всім було вже відомо про арештування німцями Провідника Степана Бандери та Голови Українського Державного Правління Ярослава Стецька і їхніх найближчих співробітників. У пресі появилося німецьке "спростування", що — мовляв — про ніяке відновлення української держави не може бути мови, бож про це буде рішати пізніше... Берлін. (Як відомо, той "Берлін" незабаром вирішив прилучити т. зв. "Трансністрію" до Румунії, а Галичину до Генеральної Губернії).

Але розбурхана народня стихія не прийняла до відома цих німецьких "спростувань". В душах мас наростала все більше нехіть, а далі глуха злість і ненависть до туполобих німців за їхню непоправну зарозумілість та політичну короткозорість. Українське життя ішло своїм порядком. Згідно з виданими Проводом українського націоналістичного революційного руху інструкціями, скрізь по всіх містах, містечках і селах відбувались масові маніфестації в честь Акту ЗО червня, получені з всенародньою присягою на вірність Українській Державі та її незалежному Правлінню. Це був справжній всенародній плебісцит, який мав особливо велике пропаґандивне і мобілізуюче значення на Осеред-ніх і Східніх Українських Землях.

Розбудова незалежного українського державного життя проводилась інтенсивно впродовж двох з половиною місяців без ніякої уваги на те, чи це подобалось німцям чи ні. Вже в половині липня ми мали в самому Сокалі озброєну крісами сотню української народньої міліції в силі понад 300 людей. Українські інструктори вели з ними щоденний інтенсивний вишкіл. Раділо кожне українське серце на вид цього відділу 300 озброєних і умундированих (не в німецькі, а в свої українські уніформи) юнаків, які маршували вулицями міста. По всіх селах повіту була рівно ж українська міліція, так що повіт нараховував тоді понад 700 озброєних українських міліціонерів. Ні один ворожий диверсант (а шлялося їх тоді чимало) не міг просмикнутись крізь повіт непомітно для пильного ока української міліції! До військового вишколу приймали вею українську молодь і юнацтво. В сусідньому повіті, в Мостах Великих, відкрито підстаршинську школу.

Все господарське життя повіту було кріпко взято в руки українських фахівців. Українське шкільництво інтенсивно переорганізовувалось під керівництвом досвідчених педагогів. Опікою і допомогою повертаючим з німецького полону українцям — кол. червоноармійцям — займався Український Червоний Хрест.

Щоправда, в містах ЗУЗ почали вже в серпні появлятися представники німецької цивільної влади, зокрема ляндскомісари й ляндвірти, але вони з респектом оглядались на те, що роблять і плянують українці. Щойно в половині вересня 1941 р. Ґештапо рішилось на рішучий удар. У Львові і по всіх містах виарештовано сотки українських націоналістів. Почалася ліквідація української державности німцями. Але одночасно з тим почало зростати українське підпілля ОУН, яке виповіло боротьбу на життя і смерть як московсько-більшовицьким, так і німецько-гітлерівським окупантам. В ході цієї боротьби прийшло до створення славної Української Повстанської Армії на Волині-Поліссі в жовтні 1942 року, Української Народньої Самооборони (пізніше: "УПА-Захід") в Галичині в липні 1943 р. та врешті Української Головної Визвольної Ради, найвищого революційного керівництва українського народу на час його збройної боротьби за Українську Державу, — в липні 1944 р.

В половині 1944 року не стало на українських землях німецьких окупантів. На їх місце прийшли знову московсько-більшовицькі загарб-ники-людожери. Та вони застали весь народ кріпко згуртований довкола ідеї незалежної Української Держави, під проводом УГВР, під збройною охороною УПА і під ідейним керівництвом ОУН. Боротьба за повне визволення України ведеться з очайдушним завзяттям безупину далі, і вона буде продовжуватись до остаточної перемоги українського народу, єдиного господаря української землі.

Згадуючи сьогодні на чужині ці бурхливі події з-перед багатьох років, я згадую з болем в душі всіх тих безчисленних моїх друзів, між ними й мого незабутнього брата, які все своє життя посвятили справі визволення України і чесно полягли в бою. При тому мені на гадку приходять глибокі хвилюючі слова сл. п. гол. Отамана Симона Петлюри: "Шлях звільнення кожної нації густо скроплюється кров'ю. Нашою так само..." І та свята кров — "все відіграватиме ролю непокоючого тривожного ферменту, що пригадує про нескінчене і кличе продовжувати розпочате..."

Допоможи ж нам, Боже, гідно докінчити розпочате велике діло визволення!

Зі збірника: Ярослав Стецько, ЗО червня 1941, Торонто, 1967 р.

Категорія: Сокаль і Сокальщина | Переглядів: 763 | Додав: karitas | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входу

Календар новин
«  Вересень 2008  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930

Пошук

Друзі сайту

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Copyright MyCorp © 2024